1. Виявилася нездатною елементарно проаналізувати законодавчу базу у справі №580/2634/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111381008), заявляючи, що нібито «нормативно-правовими актами України з питань перетину державного кордону України не передбачено часових обмежень (строків) щодо проходження особами прикордонного (митного) контролю.», хоча такі часові обмеження чітко встановлено Технологічною схемою, затвердженою наказом начальника прикордонного загону, та складають для осіб не більше 2 хв., а також ч. 2 розділу ІI Порядку проведення підрозділами органів охорони державного кордону Державної прикордонної служби України процедури здійснення контролю другої лінії іноземців та осіб без громадянства під час в'їзду в Україну, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14 травня 2018 року №392.
2. Має схильність не застосовувати практику ЄСПЛ: зокрема, не проаналізувала рішення у справах «Ріад та Ідіаб проти Бельгії» («Riad and Idiab v. Belgium», №№ 29787/03 і 29810/03), «Нолан і К. проти Росії» («Nolan and K v. Russia», № 2512/04), «Шамса проти Польщі» («Shamsa v. Poland», №№ 45355/99 і 45357/99), згідно яких утримання людини в міжнародній зоні з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну завжди тлумачиться як позбавлення волі в розумінні п. f ч. 1 ст. 5 ЄКПЛ, незалежно від того, чи надано людині можливість вільно пересуватись по території пункту пропуску, чи є в неї можливість виїхати в іншу країну тощо [«Riad and Idiab v. Belgium», №№ 29787/03 і 29810/03, 24.01.2008, п. 68], а ненадання харчування, як жорстоке та таке, що принижує гідність поводження, за ст. 3 ЄКПЛ [«Riad and Idiab v. Belgium», №№ 29787/03 і 29810/03, 24.01.2008, п. 106].
3. Ігнорує рішення Конституційного Суду та Великої палати Верховного Суду, застосовуючи нікчемні акти. Так, Великою палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року по справі № 130/3548/21 наголошується (п. 11.5): «У рішенні N 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі N 1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що "обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України" (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).»
   Проте, Гайдаш В.А. виправдовує обмеження прав людини застосованням відкрито дискримінаційних, всупереч принципу правової визначеності не опублікованих та недоступних громадськості актів: 1) Профіль ризику №3_2010_03_Т «Виявлення осіб причетних до збройної агресії рф в Україні», затверджений наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 29.04.2022 №213-АГ, згідно якого «громадяни рф, рб, Сербії, невизнаної придністровської-молдавської республіки» підлягають «поглибленій перевірці документів» та «ізоляції» при тому, що обмеження прав людини, гарантованих ст.ст. 3, 5, 14 ЄКПЛ, заборонено за будь-яких обставин, зокрема частиною 2 статті 64 Конституції, а обмеження інших свобод може встановлюватись виключно законом – актом прийнятим Верховною Радою України [див. висновок Конституційного Суду України, наведений вище].
   2) Розпорядження Голови Державної прикордонної служби України від 26.02.2022 №23-124 «Щодо посилення заходів» (гриф - ДСК), згідно якого зі слів відповідача «громадяни рф, рб та інші, визначені даним розпорядженням, пропускаються на територію України працівники Державної прикордонної служби України виключно за розпорядженням Голови Державної прикордонної служби України».
   При тому, що обмеження основоположних свобод людини згідно наведеного висновку Конституційного Суду України та Великої палати Верховного Суду є неможливим й актом, прийнятим Верховною Радою України, жоден з цих підзаконних актів навіть не було ніде опубліковано та не зареєстровано в Мінюсті, як того вимагає відповідне Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року N 731.
4. Половині вимогам (щодо вилучення документів під час затримання, обмеження права на збір інформації, дискримінації) взагалі не надає оцінки, всупереч п. 3 ч. 4 ст. 246 КАС України.
5. Всупереч ст. 8 КАС України, дозволяє собі прояви дискримінації до позивача, навмисно порушуючи правила українського правопису – назву держави «Республіка Білорусь» у найменуванні громадянства позивача вказує виключно з маленької літери.

Отже, Гайдаш В.А., крім п. 1 ст. 6 («Право на справедливий суд»), допущено також порушення ст. 14 («Заборона дискримінації») у поєднанні з п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

Європейский суд з прав людини у своєму пілотному Рішенні від 15.01.2010 р. по справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (далі - Рішення) постановив, що в Україні має місце систематичне невиконання рішень національних судів, та що держава-відповідач повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів  відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

На виконання даного Рішення ЄСПЛ, з метою усунення систематичного порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), в якості запровадження такого ефективного засобу юридичного захисту у царині адміністративного судочинства законодавцем була суттєво доповнена раніше неефективна ст. 267 КАС України (ст. 382 в новій редакції КАСУ), яка стала передбачати відповідні санкції за невиконання судового рішення.

У п. 51 Рішення ЄСПЛ зазначає, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" ( 980_079 ) (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" ( 980_075 ) (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

У п. 54 ЄСПЛ вказується, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вимог Конвенції (рішення у справі "Войтенко проти України" (Voytenko v.  Ukraine),  N 18966/02; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

З цих підстав вбачається, що контрольні повноваження суду повинні використовуватись у кожному випадку винесення постанови, якою відповідача - суб’єкта владних повноважень зобов’язано до вчинення певних дій на користь позивача - приватної особи.